Объявления

Статистика, индексы

1.1Поняття індексного методу

Слово індекс (іndex) означає “показник” і застосовується в різних галу­зях науки. Індексом у статистиці називається відносний показник, який ха­рактеризує зміну рівня якогось суспільного явища з часом або його співвід­ношення у просторі, а також порівняно з плановим завданням.

У статистичній практиці, особливо в економічній статистиці, індекс най­більш вживаний узагальнюючий показник. З допомогою індексів характери­зується розвиток національної економіки в цілому і окремих її галузей, аналізуються наслідки виробничо-господарської діяльності підприємств, до­сліджується роль окремих факторів у формуванні важливіших економічних показників, виявляються резерви (особливо приховані) виробництва. Індекси використовуються також для міжнародних співставлень економічних показників, визначення рівня життя населення і т.п.

Юристам також досить часто приходиться мати справу з індексним ме­тодом при аналізі правових явищ. Наприклад, при розслідуванні господарсь­ких, службових злочинів, аналізі висновків бухгалтерської, товарознавчої експертиз, для орієнтації у цілому ряді складних економічних питань.

Широка амплітуда застосування індексного методу при проведенні кри­мінологічних досліджень. За його допомогою можна прослідкувати динаміку зміни тяжкості окремих видів злочинів і ступеню суспільної небезпеки зло­чинності у цілому і по окремих видах злочинів. Це дає змогу ефективніше ви­рішувати питання у сфері попередження злочинності та інших правопору­шень.

Цими обставинами і обумовлюється необхідність знання індексного методу для аналізу соціально-правових явищ.

Як відомо, більшість суспільних явищ, які вивчаються статистикою, складаються із багатьох окремих складових елементів. У практиці статис­тичної роботи до індексів відносяться показники, які не тільки характеризу­ють співвідношення цих явиш у цілому й їх окремих складових частин.

В нашій країні в теорії індексів склалося два напрямки: узагальнююче, або синтетичне та аналітичне, які і обумовлюють можливість інтерпретації індексів .За допомогою використання індексів можна вирішити такі основні завдання: 1) характеристику загальної зміни складного економічного показ­ника (наприклад, затрат на виготовлення або придбання продукції) або фор­муючих його окремих показників (факторів); 2) виділення у зміні складного показника впливу одного із факторів шляхом виключення впливу інших фак­торів (наприклад, зростання виторгу від реалізації під впливом зростання цін без урахування зміни виробництва продукції і натуральному виразі).

Способи побудови індексів залежать від змісту показників, що вивча­ються, методології їх розрахунку, наявних вихідних даних і цілей дослід­ження.

По ступеню охоплення елементів сукупності прийнято розрізняти дві ка­тегорії індексів: індивідуальні та загальні. Індекс, який характеризує співвід­ношення величин окремого явища, називається індивідуальним, він позна­чається літерою “і” та супроводжується показником індексованої величини (тієї величини, зміна якої вивчається). Індекс, котрий характеризує співвід­ношення рівнів усього явища в цілому або його частин, що складаються з кількох окремих елементів, які безпосередньо не піддаються підсумовуван­ню, – загальним. Позначають загальні індекси літерою “І” і також обов`яз­ково супроводжується показником індексованої величини, тому що лише в цьому випадку ми можемо визначити назву загального індексу. Загальні індекси відносяться, на нашу думку, до узагальнюючих показників.

1.1 індивідуальні індекси – це відносні величини планового завдання, виконання плану, динаміки (темпи зростання) і порівняння. Решта видів від­носних величин до індексів не належить. Індивідуальні індекси обчислю­ються подібно тому, як обчислюються та чи інша відносна величина.

Окремі елементи, з яких складається те чи інше суспільне явище, мо­жуть бути однорідними і неоднорідними. Однорідні елементи можна під­сумовувати. Особливості індексного методу, які дають змогу відрізняти його від методу обчислення відносних величин, проявляються при розра­хунку індексів для складного явища, одиниці якого не піддаються безпосе­редньому підсумовуванню, тому що вони можуть мати різні споживчі вла­стивості (наприклад, 1 тонна пшениці та 1 тонна сталі), або різні одиниці вимірювання (наприклад, кількість виробленої продукції тваринництва: мо­лока, м’яса та ін. в натуральних одиницях виміру).

Безпосередня несумісність окремих частин складного явища зовсім не означає, що їх не можна взагалі зробити сумірними. У цьому разі, якщо ок­ремі частини у відношенні, яке розглядається, якісно однорідні, то для них завжди можна і треба знайти загальну міру, тобто спільномірник. Інакше кажучи, для обчислення загальних індексів виникає потреба в застосуванні спеціальних засобів, які складають специфіку індексного методу.

Залежно від змісту та характеру індексованої величини розрізняють індекси кількісних показників (наприклад, індекс фізичного обсягу про­дукції) і індекси якісних показників (наприклад, індекс цін, собівартості)

Залежно від вибору бази порівняння, яка визначається ціллю дослід­ження, існує два можливих способів їх розрахунку: ланцюговий та базис­ний. Ланцюгові індекси одержуємо шляхом порівняння поточних рівнів з попереднім, в цьому випадку база порівняння безперервно змінюється. Базисні індекси обраховуються по відношенню до якогось, як правило, першого рівня, прийнятого за базу порівняння.

Залежно від методології обчислення показників розрізняють агрегатні індекси і середні з індивідуальних індексів, які в свою чергу, поділяються на середні арифметичні та середні гармонічні індекси. Термін агрегатний індекс витікає з латинського слова “агрегат” (aggregatus) – підсумовувати, компонувати, комбінувати.

Агрегатні індекси якісних показників поділяються на індекси перемінного та індекси фіксованого (постійного) складу.

Інколи використовують і інший розподіл індексів, наприклад, індекси поділяють на індивідуальні, групові, агрегатні (сукупні).

В загальній теорії статистики, більшості галузевих статистиках, зокрема в соціально-демографічній індексний метод застосовується дуже широко. Перехід на міжнародну систему статистики, який зараз відбувається в Україні, вимагає значного вдосконалення індексного методу, особливо для вимірювання динаміки розвитку всього господарства країни, а також для обчислення індексів цін та фізичного обсягу продукції.

У правовій статистиці найчастіше використовуються індивідуальні індекси. Якщо необхідно обчислити динаміку однорідних показни­ків, то можна використовувати індивідуальний індекс, який дасть змогу з’ясувати, як змінилось те чи інше явище за той чи інший час або в просторі.

У правовій статистиці, як правило, загальні індекси практично не ви­користовуються. Це обумовлено в першу чергу тим, що дуже важко знайти спільномірник для того чи іншого правового явища. Наприклад, необхідно обчислити середню зміну кількості зареєстрованих злочинів з урахуванням їх тяжкості, якщо відомо, що кількість деяких з них зменшилась, а інших, навпаки, зросла. Інакше кажучи, нам необхідно обчислити загальний індекс злочинності. Для цього спочатку треба прийняти рішення, як можна під­сумовувати такі різні злочини, як наприклад, хуліганство, і обман покупців, зґвалтування і крадіжка індивідуального майна громадян, вбивство та інші види злочинів. Цим обумовлено те, що у правовій статистиці індексний метод в повному обсязі не застосовується. Індивідуальні індекси обчислю­ються і використовуються дуже широко, а загальні індекси – тільки в наукових цілях, тому що їх застосування значно розширює можливості  аналізу явищ у різних їх проявах, особливо для аналізу того, під впливом яких факторів змінилось те чи інше явище.

 

 

1.2Правила побудови індивідуальних індексів

Показник, співвідношення рівнів якого характеризує індекс, назива­ється індексованим показником (індексованою величиною). При обчислен­ні індексів відрізняють звітний та базисний періоди. Звітний період – це той, рівні якого порівнюються, а базисний – це період, з рівнем якого про­вадиться порівняння. Відповідно до цього усі показники мають назву або звітних, або базисних. Якщо показники порівнюються по відношенню до планового завдання, то базою порівняння в цьому разі буде планове завдання.

Індивідуальний індекс дає змогу з’ясувати, як відрізняється рівень звітного періоду по відношенню до рівня базисного, тобто, на скільки відсотків або в скільки разів звітний рівень більше чи менше базисного рівня. Якщо величина обчисленого індексу більше 1 або 100 %, то це характеризує, що рівень явища в звітному періоді зростав, а якщо індекс менше 1 або 100 %, то це свідчить, що рівень явища в звітному періоді зменшився порівняно до базисного періоду.

Як раніше підкреслювалось, індивідуальний індекс – це відносна величина. Індивідуальний індекс динаміки – це співвідношення рівня звітного періоду індексованої величини до рівня базисного (попереднього) періоду, темп зростання явища. Індивідуальний територіальний індекс – це співвідношення показників одного і того ж підприємства або району до рівня відповідного показника іншого району або підприємства, який взято у вигляді, бази порівняння.

Індивідуальні індекси прийнято позначати, як вже відмічалося літерою “і”. Якщо, наприклад, ціну одиниці продукція позначити літерою “Р”, то індивідуальний індекс ціни виражається формулою:

де 1 – звітний рівень показника; 0 – базисний рівень показника.

Аналогічно можна обчислити і індивідуальний індекс будь-якого виду злочинів. Якщо позначити індексовану величину літерою З (злочин), то відповідно індивідуальний індекс одного виду злочинів прийме вигляд:

Наприклад, в одному районі міста (позначимо його район “А”) в попе­редньому (базисний рівень) році було зареєстровано 50 хуліганства, а в цьо­му році – 45; в іншому районі міста (позначимо його район “Б”) в поперед­ньому році – 60, а в цьому році – 72. (Чисельність населення в цих районах міста майже однакова: в районі “А” прописано 195 тисяч населення, в районі “Б” – 177). Індивідуальний індекс динаміки хуліганства в районі “А” склав 0,90, або 90 % (45 : 50), в районі “Б” – 120 % (72 : 60 = 1,2). Індиві­дуальний територіальний індекс (будемо порівнювати рівень району “Б” відповідно до рівня району “А”, тобто район “А” буде виступати базою по­рівняння) в попередньому році склав 120 % (60 :50 = 1,2), в цьому році – 160 % (72 : 45 = 1,6). Можна було взяти рівень району “Б”; в цьому разі одержаний результат був би зовсім іншим, він характеризував би наскільки менше зареєстровано хуліганств в районі “А” відповідно до району “Б”.

Наведені формули і приклад обчислення індивідуального індексу на­очно свідчать, що правила побудови та обчислення їх повністю співпадають із технікою обчислення відносних величин. В нашому прикладі в межах кожного району було спочатку обчислено показник, техніка обчислення якого нічим не відрізняється від техніки обчислення відносної величини ди­наміки. У процесі подальшого порівняння показників різних районів, одер­жано показник, який нічим не відрізняється від відносної величини порів­няння.

Індивідуальні індекси можуть обчислюватися або в коефіцієнтах, або у відсотках.

1.3Правила побудови та обчислення загальних індексів.  Агрегатний індекс – основна форма загального індексу

Як вже підкреслювалось, одним з видів узагальнюючих показників є загальні індекси.

Одне із основних питань теорії індексного методу – це питання про по­будову формули для обчислення загального індексу. Головне при цьому – це відшукання таких спільномірників (ваг), за допомогою яких можна пере­йти від сукупності елементів, безпосередньо неспільномірних, до іншої сукупності, елементи якої піддаються безпосередньому підсумовуванню.

Як вже підкреслювалось, загальні індекси дуже широко використову­ються в статистиці промисловості, тому техніку побудови та обчислення за­гальних індексів розглянемо на прикладі обчислення загального індексу цін. Для спрощення обчислення будемо виходи з того, що на підприємстві виробляється лише два види різної продукції; ця продукція має різні оди­ниці виміру (метри і кілограми) і різну вартість (дивись дані табл. 21).

 

 

 

 

 

 

 

 

Таблиця 21.

Виробництво продукції на підприємстві за два роки

 

Застосовуючи прийняті умовні позначення, наведемо усі позначення, які будемо використовувати для обчислення загальних індексів (див. табл. 21).

q0 – кількість продукція у натуральному виразі в базисному періоді;

q1 – кількість продукція в звітному періоді;

Р0 – ціна одиниці продукція в базисному періоді;

Р1 – ціна одиниці продукція в звітному періоді.

Індивідуальний індекс цін (іp) обчислимо за формулою, яка наведена в §2 даного розділу і результати розрахунку занесемо до табл. 21.

Для того, щоб обчислити загальний індекс цін, який буде характеризу­вати разом зміну двох видів продукції, які одночасно вироблялись на цьому підприємстві, треба, щоб у чисельнику і знаменнику формули індексу були величини спільномірні, тобто ті, які піддаються безпосередньому підсумо­вуванню.

Ціну за одиницю різних видів продукції безпосередньо підсумовувати не можна, тому що ці види продукції мають різні одиниці виміру (продук­ція “А” вимірюється в кілограмах, а продукція “В” – в метрах). Для обчис­лення загального індексу цін треба знайти спільномірник (вагу індексу). Спільномірники індексу знаходять, базуючись на економічному аналізі того чи іншого явища. Спільномірниками в індексах можуть бути лише ті показники, з якими щільно пов’язані індексовані величини.

При обчисленні загального індексу цін за спільномірник беруть кіль­кість виробленої продукції, тому що добуток ціни одиниці продукції на її кількіcть дорівнює її вартості в грошовому виразі, яку можна підсумувати по окремих видах продукції. Щоб виявити зміни тільки ціни продукції, спільномірники треба брати однакові (незмінені) для обох порівнювальних періодів. Тільки таким чином можна уникнути впливу на індекс цін зміни кількості виробленої продукції.

Але постає питання, кількість продукції якого періоду (звітного або ба­зисного) слід узяти як вагу? При обчисленні індексу цін виходимо із фак­тичної вартості продукції звітного періоду (тобто із величини, яку ми має­мо в дійсності), порівнюємо її з можливою вартістю виробленої продукції, як­що б продукція в звітному періоді реалізовувалась за ціною базисного пе­ріоду. Отже за вагу загального індексу цін треба взяти кількість продукції звітного періоду. Користуючись позначеннями, які наведені раніше можна записати формулу загального агрегатного індексу цін:

,

де І – загальний індекс (агрегатний), ? – знак підсумовування.

Використовуючи цю формулу, за даними, які наведені в табл. 21, одер­жимо Іp = 105,8 % (151600 : 143300 = 1,058). Це свідчить, що в середньому на підприємстві в звітному періоді порівняно з базисним періодом ціни зросли на 5,8 %.

Такий принцип розрахунку індексу цін було свого часу запропоновано німецьким економістом Г.Пааше в 1874 р., тому цей індекс прийнято називати індексом Пааше. І у статистиці ця теорія побудови агрегатних індексів є загальновживаною.

Наведена формула загального індексу цін є найбільш вживаною формулою агрегатного індексу. Агрегатним індексом у статистиці називають загальний індекс, який характеризує співвідношення двох сум, кожна з якої є добутком індексованої величини (в нашому прикладі ціна) на її спільномірник (кількість виробленої продукції в нашому прикладі). Суми, які порівнюються в агрегатному індексі, відрізняються тільки індек­сованими величинами, а спільномірники є незмінними. Індексовані величини в формулі завжди записуються на першому місці після знаку підсумовування, а вага – на другому місці.

В агрегатному індексі завжди обов’язково вага однакова в чисельнику і в знаменнику формули. Індексованою величиною завжди відрізняються той чи інший вид агрегатного індексу. Кожний вид має значення реальне, тому що характеризує, як змінюються складне явище під впливом різних його складових частин. За даними, які наведені в табл. 21, ми можемо одержати відповідь на запитання, скільки ми отримали доходів внаслідок зміни кількості виробленої продукції і скільки внаслідок зміни ціни одиниці продукції.

Треба тільки сформулювати основне правило побудови агрегатних індексів, яке витікає з побудови його, як індексу Пааше. Усі показники, які застосовуються в статистиці, бувають двох видів: кількісні і якісні.

Кількісні показники дають змогу охарактеризувати загальний обсяг того чи іншого явища. До них відносяться, наприклад, кількість виробленої продукція в натуральних одиницях виміру, чисельність працюючих, загальні затрати часу, коштів на вироблену продукцію, величина посівної площі тощо.

Якісні показники дають змогу охарактеризувати рівень явища в розра­хунку на одиницю сукупності: ціна одиниці продукції, собівартість одиниці продукції, затрати робочого часу на одиницю продукції (трудомісткість одиниці продукції), продуктивність праці і т.п. Як правило, якісні показни­ки – це середні або відносні величини.

Кількісні та якісні показники завжди пов’язані між собою. Цей взаємо­зв’язок завжди виявляється таким чином: добуток кількісного показника на взаємопов’язаний з ним якісний показник дає змогу одержати новий більш складніший якісний показник. Так, наприклад, за даними нашого прикладу (див. табл. 21) добуток ціни на кількість виробленої продукції дає змогу отримати загальну вартість усієї продукція (якісний показник).

Виходячи з економічної суті явищ, прийнято в статистиці при обчис­ленні агрегатного індексу кількісних показників за вагу брати на рівні ба­зисного періоду, а в індексах якісних показників – на рівні звітного періоду. Тому, наприклад, формула агрегатного індексу фізичного обсягу продукції матиме такий вигляд:

.

Використовуючи цю формулу, ми одержимо відповідь на запитання, як змінився обсяг виробленої продукції (або реалізованої), якщо ціни взяті не­змінні на рівні базисного періоду. Для визначення динаміки зміни зростан­ня або зменшення обсягу виробництва він завжди використовується у віт­чизняній статистиці у різних галузях господарства (промисловості, торгівлі, будівництва).

За даними, які наведені в таблиці 21, обчислимо знаменник дробу – (21 * 2,00 + 18 * 8,10) = 187800. Застосовуючи формулу агрегатного індексу фізичного обсягу продукції, одержимо його величину, вона дорівнює – 0,763, або 76,3 % (143300 : 187800). Він характеризує зменшення обсягу виробленої продукції у звітному періоді по відношенню до базисного періоду. Інакше кажучи, агрегатний індекс фізичного обсягу продукції характеризує зменшення обсягу продукції у порівнянних цінах.

Аналогічно можна побудувати агрегатний індекс злочинності. Він обчислюється за формулою:

,

де: З0 – кількість зареєстрованих злочинів в базисному періоді; З1 – кількість зареєстрованих злочинів в звітному періоді; т1 – “тяжкість” кожного виду злочинів в звітному періоді.

Наприклад, маємо такі дані про кількість вчинених злочинів на певній території в 2001 р. – 40 навмисних вбивств (ст. 115 ч. 1 – від 7 до 15 років), 150 тяжкі тілесні ушкодження (ст. 121 ч. 1 – від 5 до 8 років), 220 хуліганств (ст. 296 ч. 2 – до 4 років), 600 крадіжки (ст. 185 ч. 1 – до 3 років). В 2002 р. на цій же території вчинено: 38 вбивств, 135 тяжких тілесних ушкоджень, 210 хуліганств, 610 крадіжок. Підрахуємо загальну кількість вчинених зло­чинів: у 2001 р. – 1010; у 2002 р. – 993. Відносна величина динаміки, яка бу­де характеризувати загальне зменшення злочинності складе 98,3 %.

Відповідно до наведеної раніш формули обчислимо коефіцієнт злочин­ності в регіоні, для чого спочатку звернемося до ч. 2 ст. 63 про строки по­карання до позбавлення волі від 1 року до 15 років. Бали визначено, як се­редню просту арифметичну величину кількості років позбавлення волі від­повідно до тієї чи іншої статті КК України:

ІЗ = (38 * 11 + 135 * 6,5 + 210 * 2,5 + 610 * 2) : (40 * 11 + 150 * 6,5 + 220 * 2,5 + 600 * 2) = 3040,5 : 3165 = 0,961, або 96,1 %.

Одержані нами результати свідчать, що в досліджуваному регіоні дійсно більш швидкими темпами зменшились тяжкі злочини, що і призвело до такої картини, що агрегатний індекс злочинності значно менший, ніж відносна величина динаміки. Якщо ці індекси обчислити по різних регіонах по усіх зареєстрованих злочинах, то можна встановити більш реальний криміногенний стан злочинності в країні.

Аналогічно можна записати і формулу індексу судимості:

,

де: С0 – сумарна кількість засуджених в базисному періоді; С1 – сумарна кількість засуджених в звітному періоді; т1 – “тяжкість” кожного виду злочинів в звітному періоді в балах, які мають вираження у роках позбавлення волі.

Застосування на практиці показника – агрегатного індексу судимості дасть змогу більш реально оцінити заходи кримінальної репресії. Порів­нюючи індекси судимості, який можна розрахувати на базі реальних мір по­карання, які були призначені судом, з мірами покарання, визначеними в кримінальному кодексі, можна оцінити ступінь невідповідності кри­мі­нально-судової практики кримінальній політиці, яка закладена в КК.

Як вже підкреслювалося, індекс (агрегатний) злочинності, судимості на практиці не розраховується і не застосовується тому, що не вирішено питання, як дійсно виявити “тяжкість” того чи іншого виду злочинів.

Більшість вчених вважають, що для цього можливо використання умовних балів, які можна розрахувати на базі строків позбавлення волі за чинним законодавством, а інші види покарань перерахувати в строки позбавлення волі, як це прийнято в практиці відбуття покарання. Так, наприклад, кожний рік позбавлення волі – це одиниця, тоді 2 роки позбавлення волі будуть дорівнювати 2 балам і т.п.; довічне ув`язнення, на нашу думку, – 25 балів.

Незважаючи на те, що дискусії про обчислення та використання загального індексу злочинності чиняться понад 25 років, цей показник поки що реально не використовується для аналізу злочинності.

За ці роки в такій дискусії брали участь багато вчених, але й досі немає одностайної думки про те, як в дійсності перерахувати один вид злочинності і інший. Ми вважаємо, що найбільш розумна точка зору тих вчених (Н.Ф. Кузнецова, А.С. Шляпочников, Г.И. Забрянский та інші), які пропонують, щоб ці бали дорівнювали середній санкції статей КК, а не реальній мірі покарання за окремі кримінальні справи, призначені судом.

Загальні агрегатні індекси в цивільно-правовій, кримінально-правовій та адміністративно-правовій статистиках необхідно будувати на базі теоретичних положень побудови загальних індексів з урахуванням специфіки того чи іншого правового явища.

Існує і зовсім інший варіант побудови агрегатних індексів, який був запропонований Е. Лайспейресом у 1864 р. Цей індекс, наприклад, цін дозволяє отримати різницю між сумою фактичного товарообігу базисного періоду (?p0 q0) і можливим обсягом товарообігу при продажу тих же товарів за новими цінами (цінами звітного періоду) (?p1 q0). Ці особливості індексу Ласпейреса обумовлюють можливість його використання при прогнозуванні обсягів товарообігу із намічуваними змінами цін на товари у майбутньому. Але для повсякденних розрахунків у вітчизняній статистиці агрегатний індекс Ласпейреса не використовується.

Основною формулою будь-якого загального індексу є агрегатний індекс, бо він найбільш чітко розкриває економічний зміст досліджуваного явища. З суті агрегатного індексу стає зрозумілим, зміни якого явища досліджуються за допомогою того чи іншого індексу, які показники і на рівні якого періоду часу взяті як ваги.

Будучи основною формою загального індексу, агрегатний індекс у зв’язку з цим являє собою вихідну базу для побудови загального індексу в іншій формі – у формі середньої величини із індивідуальних індексів. Критерієм правильності побудови середнього індексу є його рівність агрегатному індексу. Тому питання про форму середньої та про систему її ваг вирішується перетворенням формули агрегатного індексу.

Агрегатний індекс перетворюється у середній із індивідуальних індексів шляхом підстановки або у чисельнику, або у знаменнику аг­регатного індексу замість індексованого показника його виразу, який виводиться із формули відповідного індивідуального індексу. Якщо така підстановка зроблена в чисельнику, то агрегатний індекс буде перетворено у середній арифметичний, а якщо у знаменнику – то в середній гармонічний з індивідуальних індексів.

Як правило, середній арифметичний і середній гармонічний обчислю­ють лише тоді, коли чомусь відсутні необхідні дані, які потрібні для обчислення агрегатного індексу з первинних даних.

Наприклад, іноді в практичній діяльності є лише дані про кількість виробленої продукції в базисному та звітному періодах у фактичних цінах та індивідуальні індекси обсягу окремих видів продукція в натуральних одиницях виміру. Зрозуміло, що за цими даними не можна обчислити агрегатний індекс фізичного обсягу продукція, але завжди можна обчислити його за формулою середнього арифметичного індексу. Для цього достатньо мати дані про індивідуальні (або групові) індекси обсягу продукція та вартості продукція по окремих видах її в базисному періоді. З формули індивідуального індексу фізичного обсягу продукції іq=q1:q0, шляхом простих арифметичних дій його не важко перетворити у середній арифметичний індекс. Для цього необхідно замінити індексовану величину у чисельнику агрегатного індексу. Формула середнього арифметичного індексу фізичного обсягу продукція матиме такий вигляд:

Аналогічно можна побудувати і середній гармонічний індекс, тим більше, що іноді він має практичне значення. Індекси державних (прейскурантних) роздрібних цін основної маси товарів і загальний індекс цін для всієї сукупності товарів обчислюють за формулою середнього гармонічного індексу з вагами звітного періоду:

Використання середнього гармонічного для обчислення наведеного ра­ніше індексу пов’язано з тим, що на практиці раніш мали дані про загальну виручку від продажу товарів, тобто не мали окремих даних про кількість реалізованих товарів в натуральних одиницях виміру. При цьому вихідними вагами для побудови індексу цін були дані про товарообіг в звітному пе­ріоді по 92 товарних групах. В останні роки у торгівлі маємо дані про обсяг реалізованих товарів в натуральних одиницях виміру. Тому зрозуміло, що обчислення середніх індексів зараз має теоретичне значення, а також вико­ристовується з метою порівняння за тривалий час при наукових досліджен­нях.

Усі перетворення агрегатних індексів зроблено на основі індексу Пааше.

Аналогічно при відсутності тих чи інших вихідних даних можна побудувати середні індекси і обчислити їх і в правовій статистиці.

 

1.4Базисні та ланцюгові індекси

У всіх попередніх прикладах порівнювалися дані лише за два періоди. Дуже часто при аналізі того чи іншого суспільного явища доводиться оперувати даними за три і більше послідовних періодів. У цих випадках виникає питання про вибір бази порівняння. Залежно від того, що приймається за базу порівняння, індекси бувають базисні та ланцюгові.

Базисні індекси одержують шляхом порівняння абсолютних рівнів кожного періоду з рівнем якогось періоду (звичайно початкового), прийнятого за базу порівняння.

Ланцюгові індекси одержують шляхом порівняння абсолютного рівня кожного періоду з рівнем попереднього періоду.

Розглянемо техніку побудови базисних і ланцюгових індивідуальних індексів на базі даних, наведених в табл. 22.

 

 

 

Таблиця 22.

Кількість зареєстрованих злочинів в районі

Між базисним та ланцюговим індивідуальними індексами існує взаємозв’язок, що дає змогу переходити від ланцюгових індексів до ба­зисних і навпаки.

Послідовне перемноження ланцюгових індексів дає базисний індекс відповідного періоду. Так, наприклад, послідовне перемноження перших трьох ланцюгових індексів дає змоги одержати базисний індивідуальний індекс, який характеризує співвідношення рівня четвертого періоду (2000 р.) до першого (1997 р.), тобто маємо 0,745 х 1,235 х 1,244= 1,145.

Ланцюгові індекси можна одержати з базисних шляхом ділення відпо­відного базисного індексу на попередній базисний індекс. Якщо, наприклад, поділити другий базисний індекс (1999 р.) на перший базисний індекс (1998 р.), то одержимо другий ланцюговий індекс (1999 р.) – 0,927 : 0,745 = 1,244.

Наведені дані і методика обчислення базисних та ланцюгових індексів наочно свідчать про те, що індивідуальні індекси нічим не відрізняються від відносних величин динаміки.

Застосування базисних або ланцюгових індивідуальних індексів зале­жить від мети дослідження. Якщо треба охарактеризувати динаміку явища порівняно з певним періодом, то обчислюють базисні індекси, а якщо треба виявити результати зміни кожного окремого періоду порівняно з поперед­нім – ланцюгові індекси.

Інша справа, якщо нам потрібно обрахувати загальні індекси базисним або ланцюговим способом, тому що завжди виникає питання про використання постійних або змінних ваг, тому що залежно від мети дослідження використовуються і ті і інші. Якщо для всього індексного ряду застосовують ваги на рівні одного і того самого періоду, то базисні та ланцюгові індекси мають постійні ваги, а якщо ваги змінюються від одного індексу до другого, то індекси мають змінні ваги. Для індексів з постійними вагами зберігається співвідношення між ланцюговими і базисними індексами, яке встановлено для індивідуальних індексів. (В правовій статистиці вони, як правило, не використовуються).

Індекси фізичного обсягу продукції будуються, як правило, з фіксованими (постійними) вагами, тому що у звітності ми маємо дані про кількість виробленої продукції у незмінних (порівняльних) цінах. Ці індекси мають ту перевагу, що співвідношення, яке встановлено для індивідуальних ланцюгових та базисних індексів, зберігається і для них.

Індекси цін, собівартості, продуктивності праці обчислюються з перемінними вагами. Індекси цін з перемінними вагами мають більш реальний сенс, тому що нас цікавить зміна цін відповідно до тих товарів, які були реалізовані у відповідний період. Недоліком усіх індексів із перемінними вагами є те, що з них не можна одержати безпосередньо базисні індекси, маючи ланцюгові, і навпаки.

 

1.5 Система взаємопов`язаних індексів

Окремі явища суспільного життя завжди знаходяться між собою у певному зв`язку і цей зв`язок обов`язково відображається у статистичних показниках. Тому кожний загальний індекс треба розглядати не як ізольований показник, а як систему індексів.

Індекс цін з індексом фізичного обсягу і індексом товарообігу пов`язані наступною формою взаємозв`язку:

Ip * Iq = Ipq.

Якщо розкрити цю формулу, то більш подрібніше вона прийме вигляд:

Серед усіх умовних позначень з`явилося нове лише Ipq – це індекс товарообігу. Він відноситься до загального індексу, але не агрегатного, тому що в ньому змінюються усі показники. Він характеризує, як в дійсності змінився товарообіг за досліджуваний термін часу.

Виходячи із цієї системи взаємозв`язку, якщо ми знаємо два індекси, то ми завжди можемо обрахувати третій індекс. Так, наприклад, використовую­чи раніш обчислені агрегатні індекси цін та фізичного обсягу продукції (на базі даних табл. 21), ми може зразу обчислити індекс товарообігу, не звертаючись до первинних даних: 1,058 * 0,763 = 0,807, або 80,7 %.

Якщо звернемося до первинних даних, то одержимо: 151600 : 187800 = 0,807, або 80,7 %.

Цей взаємозв`язок існує завжди за якими б формами агрегатних індексів ми б їх не обчислювали. Інша справа в тому, що по-різному оцінуються результати обчислення показників.

В нашому прикладі (табл. 21) приходимо до висновку, що внаслідок зміни ціни та кількості виробленої продукції загальний обсяг товарообігу склав 80,7 %, тобто зменшився на 19,3 % у звітному періоді по відношенню до базисного. Така зміна обсягу товарообігу була обумовлена впливом двох основних факторів: зменшенням кількості виробленої продукції, що дало зменшення на 23,7 % (100 – 76,3), і зростанням ціни одиниці продукції, що збільшило товарообіг на 5,8 % (105,8 – 100).

Аналогічно можна використовувати такий взаємозв`язок індексів у пра­вовій статистиці з метою з`ясування за рахунок чого змінилась динаміка зло­чинності: зміни кількості зареєстрованих злочинів чи зміни тяжкості вчине­них злочинів. Проаналізувати у вигляді взаємозв`язаних індексів можна і змі­ни у загальному відсотку розкриття злочинів: скільки обумовлено зміною кількості та структурою порушених кримінальних справ, а скільки обумов­лено зміною кількості розкритих злочинів. Причому таке порівняння можна проводити для порівняння роботи окремих територіальних одиниць.

Кожний з цих окремих показників, який входить до загального індексу, є також результативним по відношенню до первинних даних, тому можна по­будувати індекси з трьома і більше множниками з метою аналізу впливу дру­горядних факторів на результативну ознаку. Тим паче, що в літературі роз­роблена теорія взаємозв`язку питомої ваги засуджених і структури населення за статтю, віком, місцем проживання. Не зупиняючись детально на теорії цього методу, наведемо приведений в цій брошурі взаємозв`язок між п`ятьма індексами, кожен з яких побудовано з чотирма співмножниками. І вигляді формули він матиме такий вигляд:

де: a – питома вага чоловіків і жінок у складі населення у віці від 14 до 60 років; b – питома вага вікових груп у складі населення у віці від 14 до 60 років (14 –17; 18 – 24; 25 – 60); c – питома вага мешканців міст і селищ; d – питома постійного та приїжджого населення.

Тоді зрозуміло, що ми одержуємо індекс динаміки засуджених (І1), який склався внаслідок сумісного впливу індексів зміни: складу населення за статтю (І2); складу населення за віком (І3); у співвідношенні сільського та міського населення (І4); у співвідношенні сталого та приїжджого населення.

Можна сконструювати, виходячи з конкретної мети дослідження, і інші індекси, які будуть характеризувати одночасний вплив на загальну зміну за­суджених їх різних класифікацій (наприклад, розподіл засуджених на тих, що вчинили злочин вперше, раніш засуджених і рецидивістів; на навмисних, не­обережних тощо). Зрозуміло, що обчислювати ці показники краще за трива­лий термін часу, з метою одержання реальних змін у структурі засуджених.

 1.6.Індивідуальні індекси: методика визначення і економічний зміст

 

Індивідуальні індекси визначаються по окремих одиницях статистичної сукупності та характеризують зміну індивідуальних значень індексованого показника. Ці індекси прийнято позначати і з підстроковим позначенням індексованого показника. Індивідуальні індекси якісних показників визначаються за формулами:

 

Індивідуальні індекси кількісних показників мають вигляд:

 

Індивідуальні індекси об’ємних показників можна записати наступним чином:

 

 

Слід мати на увазі, що взаємозв’язок між індивідуальними індексами можна використовувати для розрахунку третього індексу по двох відомих, наприклад: індекс фонду заробітної плати становить 1,756 а індекс заробітної плати визначається наступним чином:

 

Наведемо приклад розрахунку та економічної інтерпретації індивідуальних індексів:

 

 

 

Продукція Собівартість, грн.. Кількість, шт. z0 q0 z1 q1
І квартал

z0ІІ квартал z1І квартал

q0ІІ квартал q1А8090100120800010800Б6060708042004800В706514010098006500

 

Визначимо індивідуальні індекси собівартості:

.

 

Отже, по продукції А собівартість зросла на 12,5%, по продукції Б залишилася без змін, а по продукції В – зменшилася на 7,1%.

Індивідуальні індекси кількості (фізичного обсягу) продукції:

 

Таким чином, по продукції А виробництво зросло на 20%, по продукції Б – на 14,3%, а по продукції В – зменшилася на 28,6%.

Індивідуальні індекси витрат на виробництво продукції:

 

Витрати на виробництво продукції А зросли на 35%, по продукції Б – на 14,3%, а по продукції В – скоротилися на 33,7%.

Взаємозв’язок індексів:

 

            1.7Продуктивнiсть працi: сутнiсть i значення.

Основною проблемою економічної теорії і господарської практики є аналіз співвідношення результатів і витрат, що в загальному розумінні називаємо ефективністю.

Витрати визначаються обсягом (вартістю) викорис­таних економічних ресурсів. Як відомо, економічні ресурси заведено поділяти на три великі групи: 1) робоча сила (тру­довий потенціал, людський капітал); 2) компоненти природ­них ресурсів (земля та сировина); 3) компоненти засобів ви­робництва (фізичний капітал). Відповідно окремо визначаєть­ся ефективність використання робочої сили, природних ресурсів або капіталу.

Результати характеризуються обсягами та вартістю виробленої і реалізованої продукції, розмірами доданої вар­тості, прибутку, а також показниками конкурентоспромож­ності, якості життя, екології тощо. Найчастіше результати виражаються обсягами продукції або розміром прибутку. Якщо у розрахунку ефективності результати визначаються обсягом продукції, то ми одержимо показники, які називають­ся продуктивністю, а якщо розміром прибутку, то такі показники ефективності називаються рентабельністю (прибутковістю).

Узагальнюючим показником ефективності використання робочої сили є продуктивність праці, що, як і всі показники ефективності, характеризує співвідношення результатів та ви­трат, у даному випадку — результатів праці та витрат праці.

Отже, продуктивність праці показує співвідношення обсягу вироб­лених матеріальних або нематеріальних благ та кількості затраченої на це праці. Тобто зростання продуктивності праці означає збільшення обсягу вироблених благ без збільшення трудозатрат.

У широкому розумінні зростання продуктивності праці означає постійне вдосконалення людьми економічної діяльності, постійне знаходження можливості працювати краще, виробляти більше якісні­ших благ при тих самих або й менших затратах праці.

Зростання продуктивності праці забезпечує збільшення реального продукту й доходу, а тому воно є важливим показником економічного зростання країни. Оскільки збільшення суспільного продукту в розра­хунку на душу населення означає підвищення рівня споживання, а отже, і рівня життя, то економічне зростання стає однією з головних цілей держав з ринковою системою господарювання.

Кожне підприємство характеризується певним рівнем продуктив­ності праці, який може зростати або знижуватися під дією різноманіт­них чинників. Підвищення продуктивності праці є безперечною умовою прогресу і розвитку виробництва.

За відомим визначенням К. Маркса, зростання продуктивності праці полягає в тому, що частка затрат живої праці в продуктах зменшується, а частка затрат минулої праці (втіленої в засобах виробництва) — збільшується, але так, що загальна сума праці в кожній одиниці продук­ту зменшується.

На рівень продуктивності праці на підприємстві впливають рівень екстенсивного використання праці, інтенсивність праці та техніко-технологічний стан виробництва.

Рівень екстенсивного використання праці показує ступінь її про­дуктивного використання та тривалість протягом робочого дня при не­змінності інших характеристик. Чим повніше використовується робочий час, чим менше простоїв та інших втрат робочого часу і чим триваліший робочий день, тим вищий рівень екстенсивного використання праці і відповідно продуктивності праці. Однак зростання продуктивності праці за рахунок екстенсивних характеристик має чіткі межі: законодавче встановлену тривалість робочого дня і робочого тижня. Якщо протягом законодавче встановленої тривалості робочого часу останній цілком витрачається на продуктивну працю, то це і є верхня межа рівня екс­тенсивного використання праці.

Інтенсивність праціхарактеризує ступінь її напруженості і ви­значається кількістю фізичної та розумової енергії людини, витраченої за одиницю часу. Підвищення інтенсивності праці також має свої межі, а саме: фізіологічні та психічні можливості людського організму. Нор­мальна інтенсивність праці означає таку витрату життєвої енергії лю­дини протягом робочого часу, яку можна повністю поновити до почат­ку наступного робочого дня при реально доступній для цієї людиниякості харчування, медичного обслуговування, використання вільного часу тощо.

Отже, рівень екстенсивного використання праці та інтенсивність пра­ці — це важливі фактори зростання продуктивності праці, які, однак, мають чіткі обмеження, тобто не можуть використовуватися безкінечно.

Джерелом зростання продуктивності праці, яке не має меж, є техні-ко-технологічне вдосконалення виробництва під дією науково-техніч­ного прогресу. За кілька останніх десятиріч у розвинених країнах рівень екстенсивного використання праці зменшився більше ніж удвічі, інтен­сивність праці не зростала, а продуктивність збільшилася в кілька разів, що проявилося у значному зростанні добробуту і рівня споживання всіх верств працюючого населення. Тобто саме за рахунок науково-технічно­го прогресу продуктивність праці зростає так швидко, що дає можливість виробляти все більше споживчих благ меншою кількістю праці.

 

1.8 Показники і методи вимірювання продуктивності праці.

 

Отже, продуктивність праці – це показник ЇЇ ефективності, результативності, що характеризується співвідношенням обсягу про­дукції, робіт чи послуг, з одного боку, та кількості праці, витраченої на виробництво цього обсягу, з іншого боку. Залежно від прямого чи обер­неного співвідношення цих величин ми маємо два показники рівня продуктивності праці: виробіток і трудомісткість.

Виробіток — це прямий показник рівня продуктивності праці, що визначається кількістю продукції (робіт, послуг), виробленої одним пра­цівником за одиницю робочого часу, і розраховується за формулою:

 

В=V/T,

де В — виробіток;

V— обсяг виробництва продукції (робіт, послуг);

Т — затрати праці на випуск відповідного обсягу продукції (робіт, послуг).

На підприємстві виробіток може визначатися різними способами залежно від того, якими одиницями вимірюється обсяг продукції і за­трати праці.

Якщо обсяг продукції вимірюється натуральними показниками (у штуках, тоннах, метрах тощо), то і відповідні показники продуктивності праці називаються натуральними. Наприклад, цукровий завод, на якому працює 50 осіб, виготовив за рік 1600 тонн цукру. Виробіток на цьому заводі становитиме 1600 : 50 = 32 тонни цукру за рік у розрахунку наодного працюючого. Натуральні показники точні, дуже наочні й пока­зові, проте вони мають суттєвий недолік: неможливість застосування до різнорідної продукції. Якщо підприємство випускає кілька видів схо­жої продукції, обсяг випуску можна виразити в умовно-натуральних показниках, що приводять різну продукцію до одного виміру (напри­клад, різні види палива перераховуються в умовне паливо з теплотвор­ною здатністю 7000 ккал/кг). Проте застосування цих показників теж дуже обмежене.

У ринковій економіці значення натуральних показників помітно зменшується, оскільки домінуючу роль в усіх аспектах економічного життя відіграють вартісні показники. Вартісними називаємо показни­ки виробітку, в яких обсяг продукції вимірюється грошовими одини­цями. Ці показники найуніверсальніші, вони дають змогу порівнювати продуктивність праці при виробництві принципово різних благ. Якщо за обсяг продукції взяти вартісний показник чистої продукції, то буде враховано і зростання якості продукції та її необхідність на ринку. Єди­ним недоліком вартісних показників є те, що необгрунтоване завищення ціни продукції монополістами призводить до фіктивного зростання їх продуктивності праці, але це вже проблема не економіки праці, а антимонопольного регулювання.

Для оцінки рівня виробітку на окремих робочих місцях при виробництві різноманітної незавершеної продукції використовуються також трудові показники, в яких для характеристики обсягу вироб­ництва застосовуються норми трудових витрат у нормо-годинах. Однак ці показники мають дуже вузьку сферу застосування, оскіль­ки вимагають суворої наукової обгрунтованості використовуваних норм.

Витрати праці при розрахунках її продуктивності можуть вимірю­ватися відпрацьованими людино-годинами, людино-днями і середньо-обліковою чисельністю персоналу. Однак усі ці показники вимірюють лише кількість праці, нівелюючи ЇЇ якість. Іншими словами, у таких розрахунках робоча сила найкваліфікованіших конструкторів або управлінців додається до робочої сили охоронців та прибиральників. І знову універсальним показником кількості витраченої праці може бути вартість витрат на утримання персоналу.

Трудомісткість — це обернений показник рівня продуктивності праці, що характеризується кількістю робочого часу, витраченого на ви­робництво одиниці продукції (робіт, послуг), і розраховується за фор­мулою:

 

ТМ=Т/V

Для планування й аналізу праці на підприємстві розраховуються різні види трудомісткості.

Технологічна трудомісткістьт) визначається витратами праці основних робітників. Розраховується для окремих операцій, деталей, виробів.

Трудомісткість обслуговування0) визначається витратами праці допоміжних робітників, що зайняті обслуговуванням виробництва.

Виробнича трудомісткістьв) складається з технологічної тру­домісткості та трудомісткості обслуговування, тобто показує витрати праці основних і допоміжних робітників на виконання одиниці роботи.

Трудомісткість управління у) визначається витратами праці керівників, професіоналів, фахівців, технічних виконавців.

Повна трудомісткістьпродукції (Тп) відображає всі витрати праці на виготовлення одиниці кожного виробу. Вона визначається за форму­лою Тп = ТТ + Т0 + Ту = Тв+ Ту

1.9 Фактори і резерви підвищення продуктивності праці

Фактори зміни певного показника – це сукупність усіх рушій­них сил і причин, що визначають динаміку цього показника. Відповід­но фактори зростання продуктивності праці – це вся су­купність рушійних сил і чинників, що ведуть до збільшення продук­тивності праці. Оскільки, як зазначалося, зростання продуктивності праці має надзвичайно велике значення і для кожного підприємства зокрема, і для суспільства в цілому, остільки вивчення факторів і по­шук резервів цього зростання стає важливим завданням економічної теорії і практики.

За рівнем керованості фактори підвищення продуктивності праці можна поділити на дві групи:

1)ті, якими може керувати суб’єкт господарської діяльності (управ­ління, організація, трудові відносини, кваліфікація і мотивація персона­лу, техніка і технологія, умови праці, інновації тощо);

2)ті, що перебувають поза сферою керування суб’єкта господарю­вання (політичне становище в країні й у світі, рівень розвитку ринко­вих відносин, конкуренція, науково-технічний прогрес, загальний рівень економічного розвитку, якість і кількість трудових ресурсів країни, куль­тура, моральність, соціальні цінності, наявність природних багатств, роз­виток інфраструктури тощо).

Оскільки праця є процесом взаємодії робочої сили із засобами виробництва, фактори зростання продуктивності праці за змістом мож­на поділити на три групи:

1) соціально-економічні, що визначають якість використовуваної робочої сили;

2)матеріально-технічні, що характеризують якість засобів виробниц­тва;

3)організаційно-економічні, що відбивають якість поєднання робо­чої сили із засобами виробництва.

До групи соціальна-економічних факторів зростання продуктив­ності праці відносять усі фактори, що сприяють поліпшенню якості ро­бочої сили. Це насамперед такі характеристики працівників, як рівень кваліфікації та професійних знань, умінь, навичок; компетентність, відпо­відальність; здоров’я та розумові здібності; професійна придатність, адаптованість, інноваційність та професійна мобільність, моральність, дисциплінованість, мотивованість (здатність реагувати на зовнішні сти­мули) і мотивація (внутрішнє бажання якісно виконувати роботу). До цієї групи факторів належать також такі характеристики трудових колективів, як трудова активність, творча ініціатива, соціально-психо­логічний клімат, система ціннісних орієнтацій.

До груші матеріально-технічних факторів зростання продуктив­ності праці відносять усі фактори, що сприяють прогресивним змінам у техніці і технології виробництва, а саме: модернізація обладнання; ви­користання нової продуктивнішої техніки; підвищення рівня механізації й автоматизації виробництва; упровадження нових прогресивних тех­нологій; використання нових ефективніших видів сировини, матеріалів, енергії тощо.

До групи організаційно-економічних факторів зростання продук­тивності праці належать прогресивні зміни в організації праці, виробниц­тва та управління. До них входять: удосконалення структури апарату управління та систем управління виробництвом, повсюдне впровадження та розвиток автоматизованих систем управління; поліпшення матеріаль­ної, технічної і кадрової підготовки виробництва, удосконалення органі­зації виробничих та допоміжних підрозділів; удосконалення розподілу та кооперації праці, розширення сфери суміщення професій і функцій, упровадження передових методів та прийомів праці, удосконалення орга­нізації та обслуговування робочих місць, упровадження прогресивних норм і нормативів праці; поліпшення умов праці та відпочинку, удоско­налення систем матеріального стимулювання.

За сферою виникнення і дії фактори зростання продуктивності праці поділяються на:

1)внутрішньовиробничі, що виникають і діють безпосередньо на рівні підприємства чи організації;

2)галузеві і міжгалузеві, пов’язані з можливістю поліпшення кооперативних зв’язків, концентрації і комбінування виробництва, освоєння нових технологій і виробництв на рівні галузі або кількох суміжних галузей економіки;

3)регіональні, характерні для даного регіону (наприклад, створен­ня вільної економічної зони);

4) загальнодержавні, які сприяють підвищенню продуктивності праці в усій країні (наприклад, зміцнення здоров’я і підвищення освіт­нього рівня населення, раціональне використання трудового потенціа­лу тощо).

Резерви зростання продуктивності праці — це такі мож­ливості її підвищення, які вже виявлені, але з різних причин поюі що не використані. Резерви використовуються і знову виникають під впливом науково-технічного прогресу. Кількісно резерви можна визначити як різницю між максимально можливим і реально досягнутим рівнем про­дуктивності праці в конкретний момент часу. Таким чином, використан­ня резервів зростання продуктивності праці –це процес перетворення можливого у дійсне.

Оскільки резерв — це фактично відрізок фактора, можливий для використання в конкретний момент часу, резерви зростання продуктив­ності праці класифікують так само, як і фактори. Основне значення для економіста і менеджера має класифікація внутрішньовиробничих ре­зервів і факторів за змістом, оскільки вона безпосередньо допомагає виявити можливості підвищення продуктивності праці на конкретному підприємстві.

Так само, як і фактори, резерви зростання продуктивності праці за змістом поділяються на три групи:

1)соціально-економічні, що визначають можливості підвищення якості використовуваної робочої сили;

2)матеріально-технічні, що визначають можливості застосування ефективніших засобів виробництва;

3)організаційно-економічні, що визначають можливості вдоскона­лення поєднання робочої сили з засобами виробництва.

Для найповнішого використання резервів зростання продуктивності праці на підприємствах розробляються програми управління продук­тивністю, у яких зазначаються види резервів, конкретні терміни і захо­ди щодо їх реалізації, плануються витрати на ці заходи й очікуваний економічний ефект від їх упровадження, призначаються відповідальні виконавці.

 

 

 

    2. Програми управління продуктивністю праці на підприємстві

Ураховуючи першочергову важливість підвищення продуктивності праці для конкурентоспроможності підприємства, керівники і спеціа­лісти всіх рівнів у перспективних організаціях повинні розробляти і впроваджувати програми управління продуктивністю. Ці програми на підприємстві охоплюють такі етапи:

1)вимірювання й оцінка досягнутого рівня продуктивності по підприємству в цілому і за окремими видами праці зокрема;

2)пошук та аналіз резервів підвищення продуктивності на основі інформації, одержаної під час вимірювання й оцінки;

3)розроблення плану використання резервів підвищення продук­тивності праці, який повинен передбачати конкретні терміни і заходи
щодо їх реалізації, фінансування витрат на ці заходи й очікуваний еко­номічний ефект від їх упровадження, визначати відповідальних вико­навців;

4)розроблення систем мотивації працівників до досягнення запла­нованого рівня продуктивності;

5)контроль за реалізацією заходів, передбачених планом і всією програмою, і регулювання їх виконання;

6)вимірювання й оцінка реального впливу передбачуваних заходів на зростання продуктивності праці.

Отже, управління продуктивністю праці на підприємстві — це фак­тично частина загального процесу управління підприємством, що охоп­лює планування, організацію, мотивацію, керівництво, контроль і регу­лювання. Ця робота грунтується на постійному аналізі співвідношення корисного ефекту від певної трудової діяльності, з одного боку, і витрат на цю діяльність, з іншого боку.

Розглянемо детальніше зміст діяльності економістів та менеджерів на кожному із названих етапів програми управління продуктивністю праці на підприємстві.

Вимірювання й оцінювання досягнутого рівня продуктивності на підприємстві в цілому і за окремими видами праці зокрема – – вихід­ний етап програми. Його правильне і точне здійснення є важливою пере­думовою успішності наступних етапів і всієї програми. Найважливіша вимога до економіста на цьому етапі – забезпечення достовірності і порівнянності показників. Щоб виміряти продуктивність праці, потрібно зіставити кількість виробленої продукції або наданих послуг з витра­тами на їх виготовлення. Це завдання лише на перший погляд здається простим. На практиці більшість організацій виготовляє значну кількість різноманітної продукції, яку нерідко важко порівнювати і додавати. Універсальні вартісні показники кількості продукції не позбавлені впливу інфляційних процесів, стихійного коливання ринкової кон’юнк­тури, ними не завжди можна виразити залишки незавершеного вироб­ництва. Ще важче точно підрахувати витрати праці на випуск конкрет­ного виду продукції чи послуг, оскільки звичайно кожний працівник прямо чи непрямо бере участь у виробництві багатьох видів продукції, і розділити між ними витрати праці просто лише для робітників-відрядників.

Слід також постійно мати на увазі, що ресурси, які застосовуються у виробництві, взаємозамінні. Тобто, можна зменшити кількість праці на досягнення певного корисного ефекту за рахунок збільшення кіль­кості використаних засобів виробництва. Продуктивність живої праці при цьому звичайно зросте, але чи одержить від цього користь підпри­ємство, можна сказати, лише розрахувавши продуктивність за багато-факторною моделлю, яка б враховувала витрати і живої, й уречевленої праці. Так само, наприклад, можна замінити більшу кількість менш ква­ліфікованої праці меншою кількістю вище кваліфікованої. Якщо при цьому корисний ефект виробництва і сумарні витрати на персонал за­лишилися такими самими, то показник виробітку в розрахунку на кількість витраченого робочого часу зросте (бо підприємство викорис­товує меншу кількість праці), але реальний рівень виробітку залишить­ся таким самим (бо сумарні витрати на персонал для одержання певно­го корисного ефекту залишилися такими самими). Тому завданням економіста є використання всіх можливих прийомів і методів для за­безпечення достовірності і порівнянності показників продуктивності праці на підприємстві.

Пошук і аналіз резервів підвищення продуктивності грунтується на порівнянні інформації, одержаної під час вимірювання й оцінки до­сягнутого рівня продуктивності по підприємству в цілому і за окреми­ми видами праці зокрема з наявною інформацією про максимально можливий рівень продуктивності праці на аналогічних роботах. Для пошуку резервів підвищення продуктивності праці слід заохочувати висококваліфікованих представників різних спеціальностей, що воло­діють фундаментальністю і широтою поглядів та вміють бачити перс­пективу.

Шукаючи й аналізуючи резерви, необхідно також враховувати їх класифікацію за різними ознаками (див. параграф 11.3), щоб не обійти увагою жоден з можливих факторів підвищення продуктивності праці. Слід ще раз підкреслити, що значні резерви зростання продуктивності праці приховані не лише в процесі безпосереднього виробництва, а й у процесі його організації та управління.

Розробляючи план використання резервів підвищення продук­тивності праці, необхідно забезпечити узгодження цілей та завдань про­грами. Для цього потрібно коротко і чітко сформулювати цілі, проран-жувати їх залежно від значення і черговості в часі. План повинен та­кож включати конкретні заходи з реалізації встановлених цілей, передбачати фінансування витрат на ці заходи. Важливим завданням економіста на цьому етапі є розроблення критеріїв результативності програми, підрахунок очікуваного економічного ефекту від упроваджен­ня передбачуваних заходів. На кожен пункт плану мають бути визна­чені термін виконання та відповідальні виконавці.

Розроблення систем мотивації працівників до досягнення за­планованого рівня продуктивності є необхідною умовою реалізації програми. Менеджер завжди мусить пам’ятати, що для успіху спра- ви слід намагатися зблизити аж до ідентифікації цілі і завдання організації з особистими цілями і бажаннями працівників. Тобто в конкретному випадку виграш від підвищення продуктивності праці повинен поділятися між організацією, яка забезпечила його досягнен­ня, і працівником, який його досягнув. Працівники повинні зазда­легідь знати, як заплановані результати щодо зростання продуктив­ності праці відіб’ються на реалізації їх особистих професійних інте­ресів.

Контроль за реалізацією заходів, передбачених планом і всією програмою, необхідний для виявлення і вирішення можливих проблем їх виконання на початкових етапах, ще до того, як вони стануть надто складними. Вихідним моментом процесу контролю є встановлення кон­кретних, обмежених у часі цілей, які можна виміряти. У процесі контро­лю порівнюються фактичні й задані показники продуктивності праці або їх складові, визначається масштаб допустимих відхилень. При значно­му відхиленні менеджер приймає рішення про регулювання системи. Слід пам’ятати, що контроль у будь-якій справі потрібен лише для того, щоб сприяти досягненню цілей. Надмірний, невдало продуманий конт­роль може дати небажані наслідки, зокрема спрямувати зусилля праців­ників на задоволення вимог контролю, а не на досягнення цілей. Органі­зовуючи контроль, важливо приділити увагу зворотному зв’язку, реаль­ності вимог, заінтересованості працівників, економічності контролюючих систем.

Вимірювання й оцінювання впливу реалізованих заходів на зрос­тання продуктивності праці потрібна для того, щоб оцінити й порівня­ти ефективність їх упровадження і визначитися з пріоритетами на наступний період. Як і на першому етапі, найважливішим завданням еко­номіста тут є використання всіх можливих прийомів і методів для за­безпечення достовірності і порівнянності показників. Визначивши най­ефективніші напрямки роботи щодо підвищення продуктивності, необ­хідно прийняти відповідні мотивуючі рішення і надалі зосередити увагу саме на цих напрямках.

Отже, управління продуктивністю праці –це складне комплексне завдання, однаково важливе для організацій будь-якої сфери діяль­ності і будь-якого масштабу, якщо вони планують досягти успіху в ринковій конкуренції. Реалізація цього завдання залежить від грамот­ної та скоординованої роботи економістів і менеджерів на всіх етапах програми.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури

1.Орлов А. И. Прикладная статистика. Учебник. — М.: Экзамен, 2006. — 671 с

2. Немчинов В. С., Сельскохозяйственная статистика с основами общей теории, Избр. произв., т. 2, М., 1967, гл. 19

3. Суслов Индексы (в статистике) П., Общая теория статистики, М., 1970

4. Статистический словарь, М., 1965 [статьи об индексах]

5. Казинец Л. С., Теория индексов (Основные вопросы), М., 1963

Поделиться в соц. сетях

Опубликовать в Одноклассники
Опубликовать в Мой Мир
Опубликовать в LiveJournal

Оставить комментарий

Ваш email не будет опубликован.

CAPTCHA image
*

Вы можете использовать это HTMLтеги и атрибуты: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>